Преподобний Іоан Ліствичник

Цей чоловік Божий1 народився, ймовірно, наприкінці VI століття. Але нам нічого не відомо про його батьківщину і походження, оскільки одразу після відречення від світу він прагнув жити як мандрівник. «Добровільне вигнання, він, - пише є відсторонення від усього, щоб зробити нашу думку невіддільною від Бога» (III, 3) Повідомляють лише, що у віці шістнадцяти років, здобувши ґрунтовну освіту в науках, він відмовився від марної слави світського життя заради любові до Бога. Юнак попрямував на святу гору Синай, де Бог колись відкрив Свою Славу Мойсеєві. Там він приніс своє палаюче серце в дар Господу як благоуханну жертву.

Взявшись за пошуки вищої доброчесності, Іоан за допомогою щирого смирення одразу відкинув усяку впевненість у собі і всяке самозамилування і ввірив себе старцю на ім'я Мартирій. Вільний від земних турбот, монах почав сходження духовною ліствицею до Бога, Який спонукав його додавати «день за днем вогонь до вогню, старання до старання, бажання до бажання й стремління до стремління» (I, 46) . Іоан дивився на свого наставника як на живу ікону Христа (IV, 29), впевнений, що саме старець має звітувати про нього перед Богом (IV, 55) і дбав лише про одне: відкинути власну волю й «зректися усякого розумування навіть при багатстві розумування» (IV, 3) Тому учень моментально виконував будь-які веління Мартирія, навіть які видавалися зовсім безглуздими.

Незважаючи на такий цілковитий послух, старець чотири роки тримав учня в чині послушника й постриг його лише у віці двадцяти років, ретельно випробувавши його смирення. Один із монахів, присутніх на цій події, на ім'я Стратигій, прорік, що новоначальний інок у майбутньому стане одним із великих духовних світил цього світу. Коли згодом Мартирій та його учень прийшли до Іоана Саваїта, одного з найвідоміших подвижників свого часу, він, не звертаючи уваги на старця, омив ноги Іоану. Коли відвідувачі пішли, Іоан Саваїт проголосив, що не знає цього юного монаха, але за велінням Святого Духа омив ноги ігумену Синайському. Це пророцтво підтвердив і великий Анастасій Синаїт, якого вони також відвідали.

Попри свою юність, Іоан виявляв старечу мудрість і розсудливість. Так одного разу, виконуючи послух за межами монастиря і сидячи за столом зі світськими особами, він дуже мало їв, зрозумівши, що марнославство менш небезпечне для новоначального монаха, аніж зажерливість. Так він обрав те лихо, котре менше (XXVI,53).

Дев'ятнадцять років чернець Іоан провів у блаженній безтурботності, яку дарує послух, позбавлений усякої боротьби молитвами духовного отця, безпечно, наче уві сні, пливучи до гавані безпристрасності (IV,3). Після смерті Мартирія Іоан вирішив продовжити сходження до Бога в усамітненні. Самітництво - це спосіб життя, придатний далеко не для всіх, а лише для тих, хто, міцно стоячи на камені смирення, віддаляється від інших людей, щоб ані на мить не позбавитися насолоди спілкування з Богом (XXVII, 29) Святий Іоан обрав цей шлях, сповнений прихованих пасток, не за власним розсудом, а за порадою святого старця Георгія Арселаїта2, який дав йому настанови щодо життя у безмовності,

Святий Іоан обрав для подвижництва усамітнену місцевість Фола3, що за п'ять миль від великого монастиря. Там на невеликій відстані один від одного мешкали й інші отці-пустельники. Він прожив там сорок років, охоплений любов'ю до Бога, яка постійно зростала, не турбуючись про плоть, вільний від спілкування з людьми, лише перебуваючи у постійній молитві і пильнуванні свого серця, щоб оселити «безтілесне у тілесній домівці» (XXVII,7), живучи як ангел, одягнений у плоть.

Він споживав усе, що дозволяють чернечі статути, але в дуже невеликій кількості, приборкуючи таким чином тиранію плоті і не даючи приводу марнославству. Усамітненням та відмовою від світу він загасив у собі пожежу жадоби прибутку. Ця пристрасть під приводом турботи про милостиню, благодійність та притулок для нужденних підштовхує недбалих монахів до зажерливості, яка є хвірткою для всіх пристрастей (XIV, 38) Жадоба прибутку призводить також до грошолюбства, що породжує маловір'я й ідолопоклонство (XVI, 2).

Пам'ять про смерть (XVII, 6) допомогла йому подолати розслабленість і зневіру, цю смертельну хворобу душі, що особливо загрожує самітникам (XIII, 4). Розмірковуючи про обіцяні блага, він розірвав тенета зневіри. Подвижник знав лише одну печаль «ту, що породжує радість» і спонукає до наполегливого руху шляхом покаяння та очищує наші душі. Саме Іоан Ліствичник дав назву цьому стану - «радісна печаль» (χαρμωλύπη). Чого бракувало Іоанові для цілковитої безпристрасності? Гнів він давно переміг мечем послуху. Усамітненням і безмовністю задушив марнославство тернину з трьома шипами, що постійно загрожує тим, хто прагне благочестя, обвиваючи усяку чесноту, наче кровопивця (ХХІ, 5). Як вінець цієї боротьби, до якої подвижник завжди додавав самоосуд, Господь дарував йому царицю чеснот святе й дорогоцінне смирення. За словами Іоана Ліствичника, смиренномудріє це «невимовна благодать у душі, ім'я якої відоме лише тим, хто пізнав її на власному досвіді; воно є незліченний скарб, Ім'я Самого Бога [пор. Мф. 11:29]» (XXV, 4) .

Оскільки його келія стояла поблизу інших, Іоан часто усамітнювався у віддаленій печері коло підніжжя гори4. Це місце він перетворив на передпокої Небес своїми зітханнями і сльозами, що без зусиль текли з його очей, як із невичерпного джерела, перетворюючи тіло подвижника на небесний одяг (VII, 8, 44).

У постійних сльозах радісної журби він проживав кожний день як свято (VII, 41). Водночас Іоан не припиняв розумну молитву в своєму серці, яке стало, немов фортеця, нездоланним для думок, які чужі молитві. Часом святому траплялось підноситися духом до хору ангелів, не відаючи, чи він у своєму тілі, чи ні, і він просив Бога долучити його до таїн богослов'я (XXVII, 48). Коли це молитовне піднесення залиша- ло його, він почувався так, наче був очищений вогнем і сам випромінював світло (XXVIII, 54) .

Щодо сну, то він приділяв йому лише трохи часу, щоб тримати дух бадьорим під час молитви, а перед сном довго молився чи записував на табличках свої роздуми, навіяні Святим Письмом.

Попри всі багаторічні зусилля Іоана приховувати від людських очей свої чесноти, врешті-решт настав визначений Богом час, коли він мав передати дароване йому світло іншим, для навчання Церкви. Тоді Господь послав до подвижника молодого монаха на ім'я Мойсей, який за допомогою інших отців переконав Божого чоловіка прийняти його до себе як учня. Якось Мойсей був у дорозі й у розпал спеки приліг у затінку великої скелі. Отримавши одкровення, що його учень у небезпеці, Іоан одразу почав молитися. Коли юнак повернувся надвечір, він розповів, що уві сні раптом почув поклик свого старця. Щойно послушник встав, скеля посунулась і впала на місце, де він лежав.

Молитва Іоана також мала силу лікувати видимі й невидимі недуги. Так він позбавив одного монаха від біса похоті, який його постійно засмучував. Іншого разу під час посухи він викликав дощ. Але найбільшу благодать Бог виявляв саме в його духовному наставництві. Спираючись на особистий досвід, він розповідав відвідувачам про ті пастки, які чигають на монахів у боротьбі проти пристрастей та князя світу цього. Це духовне наставництво викликало у декого заздрість, тож про святого поширювали плітки, називали його балакучим та марнославним. Хоча його совість була чистою, Іоан не намагався виправдовуватись. Щоб не давати приводів тим, хто їх вишукував, він протягом року утримувався від наставництва, переконаний, що краще трохи засмутити доброзичливих, аніж загострювати злобу ворожих. Усі насельники пустелі були вражені його мовчанням, доказом справжнього смирення. Лише після настійних прохань самих його обмовників, які розкаялися, він погодився знову приймати відвідувачів.

Подвижництвом і спогляданням здобувши усі чесноти й досягнувши вершини святої ліствиці доброчесності завдяки перемозі над пристрастями, Іоан сяяв наче зоря на Синайському півострові та викликав захоплення усіх монахів. Проте сам він вважав себе початківцем. Прагнучи побачити взірці євангельського життя, Іоан розпочав паломництво різними монастирями Єгипту. Він відвідав, зокрема, великий кіновійний монастир в околиці Олександрії, справжнє «Небо на землі», яким керував чудовий настоятель, обдарований бездоганною розсудливістю. Ця громада була об'єднана в Господі такою любов'ю без зайвих слів, що монахи майже не мали потреби в настановах ігумена і за власним порухом душі взаємно заохочували один одного до невтомного трезвіння. Найчудовішою з їхніх чеснот, на думку Іоана, було те, що вони особливо боялися духовно поранити брата і ретельно уникали цього (IV, 15 - 17). Велике враження на нього справила також підлегла цьому монастирю обитель, звана Темницею, де в надзвичайно суворих умовах і постійному покаянні жили монахи, які вчинили тяжкі гріхи й прагнули досягти прощення у Бога. Іоанові це місце не видалось жорстоким і нестерпним, навпаки, тут він побачив справжній взірець чернечого життя. «Коли душа втратила первісне дерзновення перед Богом, втратила надію на безпристрасність і зламала печать чистоти, коли вона дозволила вкрасти у себе скарби благодаті, стала чужою Божественній розраді, завіт Господній відкинула і вгасила полум'я душевних сліз; коли її ятрять і ранять спогади про це, вона не тільки якнайстаранніше візьме на себе описані труди, а й прагне побожно умертвляти себе подвигами покаяння, якщо в ній збереглася принаймні іскра любові чи страху Божого» (V, 23) .

Провівши сорок років у пустелі, наче другий Мойсей, святий був покликаний Богом стати на чолі нового Ізраїлю й очолити монастир біля підніжжя Синайської гори (близько 650 p.)5. За переказом, у день зведення Іоана на цю посаду були присутні шістсот паломників, які під час трапези бачили самого пророка Мойсея у білій туніці: він заходив і виходив, даючи владні розпорядження кухарям, економам, келарям та іншим прислужникам.

Увійшовши до містичної хмари споглядання, цей новий Мойсей був утаємничений у глибини духовного Закону. Коли ж він спустився з гори, його лице було осяяне благодаттю. Несучи в собі книгу, написану Богом, Іоан уже не мав потреби в інших книгах, щоб навчати монахів «науці наук» він став для всіх пастирем, духовним наставником і лікарем.

Ігумен Райфи6, також званий Іоаном, дізнавшись про чудовий спосіб життя синайських монахів, написав святому Іоану, прохаючи коротко і ясно викласти все найпотрібніше для тих, хто у пошуках спасіння обрав ангельське життя. Отримавши знання безпосередньо від Бога, Іоан Ліствичник описав свій досвід у трактаті, який назвав Скрижалями духовного Закону7. Цей текст укладений у формі ліствиці з тридцятьма щаблями, яку споглядав під час подвигу Іаков, тоб- то «той, хто переміг пристрасті» (Бут. 28:12). Ця православна духовна енциклопедія протягом століть була головним путівником євангельського життя8. У своїй книзі преподобний Іоан не встановлює правил, але практичними порадами, ретельно підібраними прикладами, афоризмами й загадками, часто гумористичними, підштовхує душу до духовної боротьби й до упорядкування думок. Його слово є лаконічним, насиченим і загостреним. Воно проникає як меч у глибини душі, безкомпромісно відсікаючи будь-яке самозамилування, викорінюючи лицемірну аскезу та егоїзм. Слово святого Іоана є втіленням Євангелія у сфері аскетики, як слова святого Григорія у сфері богослов'я. Воно надійно веде тих, хто наситилися наполегливим читанням, до Небесних дверей, де на нас чекає Христос.

Досягши похилого віку, блаженний Іоан призначив своїм наступником на чолі монастиря свого брата Георгія, який після зречення світу також вів безмовне життя. Напередодні смерті святого (між 659 і 680 рр.), Георгій сказав йому: «Ти залишаєш нас і відходиш! Але я прошу тебе відіслати мене до Господа першим, оскільки без тебе у мене немає сили бути пастирем цієї громади». Але Іоан його підбадьорив і сказав: «Не сумуй і не турбуйся. Якщо я заслужу благодать перед Богом, то не залишу тебе більше, ніж на рік». І справді, через десять місяців після кончини Іоана відійшов до Господа і Георгій9.


За матеріалами "Житія святих складені на Святій Горі Афон".

1. Більш урочисто його вшановують у IV неділю Великого посту.

2. Ігумен Синайський, згадується у Соборі Синайських отців у середу Світлої седмиці.

3. Нині Ваді Тлях.

4. Цю місцевість вшановують понині.

5. Заснований після 548 року імператором Юстиніаном на місці Неопалимої Купини, яке здавна стало відомим осередком самітництва; Синайський монастир був присвячений Матері Божій. Лише в XIV ст. він був названий на честь святої Катерини.

6. Нині м. Ет-Тур (Ель-Тур) у Єгипті.

7. За свідченням низки рукописів, такою була первісна назва Ліствиці.

8. Згідно з Типіконом, її щороку читають у церкві чи у трапезній під час Великого посту. Ось чому у православних монастирях часто зустрічається фреска Ліствиця.

9. Вважають, що Георгій був єпископом Фарана і 680 року переніс свою кафедру до Синайського монастиря.

Pоздрукувати матеріал